Кобзаря дуже хвилює, чи згадують його любі земляки, покинуті Богом на милій Україні. Непереможна любов Тараса Григоровича Шевченка до народу й Батьківщини є взірцем щирого патріотизму. Поета карали, забороняли писати, малювати, навіть жити в Україні, але Кобзар не перестав мріяти про щастя й свободу Вітчизни.
Справжній патріотизм включає і любов до рідної мови. Тому поет так любив рідне слово, що було його зброєю в нерівній боротьбі з ворогами народу. Люблячи рідну мову, розвиваючи, творячи її, Шевченко плекав надію на краще для свого народу, своєї культури, свого суспільства.
Поет вірив, що український народ зможе здобути свободу, царизм повалиться. Душа Тараса Григоровича болить за Україну:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую збудять…
Ох, не однаково мені.
Як не однаково нині нам всім. Про це говорили з учнями учителі української мови Сухарєва Т.С., Нікіфорова О.Д.,Балицька Н.Л. на уроках, присвячених пам’яті великого Кобзаря. Уроки-зустрічі пройшли цікаво, пізнавально, учні брали активну участь. Стає зрозуміло, що любов і віра у світле майбуття українського народу допомагали Шевченкові вистояти, перенести злигодні й поневіряння. Минуло багато часу, але поезії великого Кобзаря й зараз дивують, зачаровують сучасників, вчать відданості країні й безмірної синівської любові до матері-України.
